Навіть Ленін був не тим, ким здавався
У Радянському Союзі підробкою було все. І не в переносному, а в буквальному сенсі — від планів п’ятирічки до ковбаси з сої. Але найвища точка абсурду — те, що навіть Ленін, якого малювали на кожному куті, виявився… не Леніним.
На більшості відомих картин із вождем світового пролетаріату зображено зовсім не його. Під виглядом Ілліча позував працівник адвокатської контори Йосип Арійович Славкін — людина, яка випадково мала щастя (чи нещастя) бути схожою на Ульянова.
Річ у тім, що якісних фото Леніна лишилося дуже мало, а наказ ЦК — "увічнити образ" — треба було виконувати швидко й у промислових масштабах. Художникам і скульпторам потрібен був натурник. І так з’явився «живий Ленін» — не революціонер, а скромний юрист, якого система перетворила на ікону, зовсім не питаючи про його ідеологічні погляди.
Першим його помітив художник Амшей Нюренберг — талановитий, але вже покараний за формалізм. Йому терміново потрібно було реабілітуватися перед партією. Малювати Леніна — найкоротший шлях до прощення. А Славкін якраз мав потрібну лисину. Так з’явились картини: «Ленін у Люксембурзькому саду», «Ленін біля газетного кіоску», «Ленін на набережній Сени». На всіх — не Ленін.
До початку 1940-х Славкін був надзвичайно популярний у середовищі радянських художників. Він позував багатьом — Йогансону, Налбандяну, Герасимову. Заробляв по кілька тисяч рублів на місяць (при середній зарплаті 340). Бути фейковим Леніним виявилось дуже вигідно.
Аж поки хтось не доніс. У січні 1941 року дійшло до Жданова, який гримнув кулаком: «Негайно припинити практику портретів Славкіна замість Леніна!» Скандал зам’яли. Картини прибрали, Славкін пішов юристом у «М’ясопобут» — і вже більше не грав роль святого.
Це не анекдот і не гротеск — це хроніка радянської реальності. Коли навіть образ Вождя був нещирим, сфабрикованим, зліпленим із того, що під рукою. Система сама себе обманювала — і робила це старанно, з відчуттям стилю й офіційним штампом.
P.S. Для контрасту — єдиний автентичний портрет Леніна, написаний із натури ще за його життя. У 1910 році в Парижі його створив француз Еміль Бернар. Один сеанс у кафе «Клозері де Ліль». Там хоча б точно був Ленін. Усе решта — майстерна бутафорія.